Відповідь
У цивільному законодавстві існує поняття «презумпції правомірності правочину». Тобто правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлює закон або якщо суд не визнав його недійсним (ст. 204 ЦК).
Договір — це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. По суті, це багатосторонній правочин.
Відповідно до статті 6 ЦК сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Щоб договір набрав юридичної сили, він має відповідати загальним вимогам, передбаченим статтею 203 ЦК. Дотримувати їх — обов’язкова умова чинності будь-якого правочину.
Відсутність у момент учинення правочину вимог його чинності, передбачених частинами 1—3, 5, 6 ст. 203 ЦК, є підставою його недійсності (ст. 215 ЦК). Недійсність договору означає, що він не відповідає вимогам законодавства.
Недійсний договір — це договір, який не створює правових наслідків, крім наслідків, пов’язаних з його недійсністю
Договір може бути недійсним з підстав:
- суперечність змісту правочину ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;
- відсутність в особи, яка вчиняє правочин, необхідного обсягу цивільної дієздатності;
- обмеження волевиявлення учасника правочину та/або невідповідність такого волевиявлення внутрішній волі учасника правочину;
- спрямованість правочину не на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;
- суперечність правочину, що вчиняється батьками (усиновлювачами), правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
В інших випадках правочин може бути визнаний недійсним лише внаслідок прийняття судового рішення, яке має зворотну силу в часі (ст. 236 ЦК).
Загальні правила законодавства щодо укладення цивільно-правових договорів про надання послуг не передбачають вимоги зазначати в договорі паспортні дані сторін або ІПН.
За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором
Виконавець повинен надати послугу особисто, якщо інше не передбачено самим договором (ст. 902 ЦК).
Якщо виконавець є фізичною особою, він виступає стороною в договорі, набуває прав та обов’язків і діє від власного імені.
Ім’я фізичної особи, яка є громадянином України, складається з прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить (ст. 28 ЦК).
Тож в нашому випадку можна вважати, що встановити сторону, з якою учасник уклав аналогічний договір, неможливо. Адже повного імені виконавця договір не містить.
